Що треба для того, аби бути патріотом своєї країни? Економічне зростання, гарні умови життя, безпеку, забезпечення усіх прав та вольностей? Ні, треба просто любити Україну. Так як робив це Василь Стус.

Він був непримиримим патріотом, тоді, коли це було смертельно небезпечно. Боровся за право бути українцем, проти тиранії. Ба, навіть відмовився від радянського громадянства після першого ув`язення. Друге, на жаль, не пережив. Василь Стус помер в ніч з 3 на 4 вересня. Йому було лишень 47 років.


Василь Семенович Стус народився 6 січня 1938 року в селі Рахнівка, Вінницької області. Він був 4 дитиною у звичайній селянській родині. То були непевні, важкі часи, особливо для селян. Тож батьки, щоб врятуватись від примусової колективізації переїхали до міста Сталіно. Зараз це тимчасово окупований Донецьк. Сільського хлопчика неприємно вразило промислове місто. Всі народні традиції їх родини, мова виявились непотрібними, чужими у донецькому бараку.

У 1944 році малий Василь пішов у Донецьку міську середню школу №265. Навчання давалось йому легко, хоча й не надто подобалось. У своїй автобіографії він писав     «… навчання в школі відвертало. По-перше, чужоземне, а по-друге – дурне. Чим швидше забудеш школу, тим краще ». Тим не менш, хлопець закінчив її зі срібною медаллю.
Потім були спроби вступити на факультет журналістики Київського державного університету. Але Стуса не прийняли, оскільки він на рік раніше пішов до школи, тож у приймальний комісії вирішили, що він замалий для університету, радили почекати рік.

Хлопець повернувся до Сталіно та вступив на історико-філософський факультет місцевого вищого навчального закладу. Це виявилось гарним рішенням. Оскільки викладачі помітили старанного студента. Деякі з них навіть давали йому почитати книжки з власних бібліотек. Тож юнак познайомився з творами Тодося Осьмачки, Хвильового, Підмогильного, Куліша та багатьох інших українських письменників.
Тоді ж він написав свої перші вірші. Після закінчення університету Василь пішов шляхом, типовим для юнаків того часу. Спершу за розподіленням поїхав викладати українську мову та літературу в сільську школу неподалік від сучасного Кропивницького. Далі – армія. Стус два роки прослужив на Південному Уралі.


Повернувшись на Донбас чоловік зробив спробу знайти роботу за спеціальністю. Він почав викладати українську мову та літературу в школі №23 у Горлівці. Але на цій посаді чоловік пропрацював лише рік. Українська мова була не престижною, учні відмовлялись вивчати предмет, вчителі саботували колегу. Тож Василь Стус покинув спроби займатись педагогікою та почав готуватись до вступу в аспірантуру. Потім були епізодичні роботи на шахті, та на посаді редактора газети «Соціалістичний Донбас».
У 1963 році чоловік поїхав до Києва. Він мав поважну причину – вступ до аспірантури Інституту літератури УРСР ім. Т. Шевченко. Почався новий етап життя чоловіка. В Києві, завдяки знайомству з Іваном Світличним (тоді відповідальний секретар журналу «Радянське літературознавство») він увійшов в коло «шістдесятників».


Перший відкритий протест Стуса відбувся на початку вересня 1965 року. Тоді на прем’єрі фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» чоловік приєднався до акції непокори, метою якої було засудження арештів представників української інтелігенції. Лунали сміливі гасла «Хто проти тиранії – встаньте».

Така позиція не лишилась безкарною. Василя відрахували з аспірантури. За декілька років чоловік змінив багато робіт, однак ніде не затримувався, оскільки мав славу «неблагонадійного». З того часу він був під наглядом КДБ.


Однак були і щасливі моменти. Василь зустрів Валентину Попелюх. Це було кохання на все життя. Чоловік намагався займатись творчістю. Однак першу збірку «Круговерть» не видали через виключення з аспірантури, наступна збірка «Зимові дерева» побачила світ лише у 1970 році, і то в Лондоні у видавництві бандерівської ОУН. Декілька років невизнаний поет займався написанням критичних статей.

У 1970 році художниця Алла Горська померла страшною смертю. Її зарубали топором. Перед похоронами з друзями вбитої митчині представники КДБ провели «виховні бесіди», залякуючи їх проблемами на роботі за прояви протесту. Зі Стусом – ні.
Він ніс до могили портрет своєї хорошої подруги, а потім прочитав вірш:
«Сьогодні — ти. А завтра — я,
і пустить нас Господь до пекла,
де нам на бічний біль — утекла,
всмерть перелякана земля.
І тільки горстка нас. Щопта
для молитов і сподівання,
усім нам смерть судилась рання,
бо пізня суджена мета»

Йому цього не пробачили. 12 січня 1972 року його вперше арештували. Його звинуватили в проведенні антирадянської агітації та пропаганди. Як доказ було представлено 14 віршів та 10 статей. Після 9 місяців в СІЗО, чоловік отримав вирок: 5 років позбавлення волі і 3 роки заслання.

Перше ув`язнення

У Слідчому ізоляторі чоловік, до речі, написав збірку «Час творчості». Йому пропонували співпрацювати, пом’якшити вирок в обмін на доноси. Навіть відправили до Павловської психіатричної лікарні. Звідти в’язень вийшов з діагнозом «паталогічно чесний».

Василя Стуса відправили до мордовських таборів. Потім, у 1977 році він до 1979 року працював на золотих копальнях у селищі імені Матросова Магаданської області.
Період ув’язнення був складним. Чоловіка постійно провокували, створювали для нього надзвичайно важкі умови, цькували, відправляли до карцеру. Однак Василь лишався вірним собі, та своїм принципам. Щоб домогтись можливості попрощатись з помираючим батьком, він оголосив голодування. Через 10 днів Стусу дали відпустку, щоб він зміг потрапити до Донецька та виконати синівський обов’язок.

У 1979 році чоловік повернувся до Києва, де звернувся з революційною заявою до Верховної Ради СРСР:
«…мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином — значить бути рабом…»
Він відмовився від громадянства. Одночасно з цим його прийняли до PEN-клубу.

Чоловік продовжував свою боротьбу за право бути українцем. І хоча він змінював одну робочу професію на іншу, та стійко тримався своїх переконань.

14 травня 1980 року Василь Стус був заарештований вдруге, та востаннє. Його визнали особливо небезпечним рецидивістом. Держава назначила адвокатом Віктора Медведчука, що нині є депутатом Верховної Ради України. Василь намагався відмовитись від такого адвоката та вимагав права захищати себе самостійно. Йому відмовили.

У «Хронике текучих событий» № 58, так було описано судовий процес «Адвокат у своїй промові сказав, що всі злочини Стуса заслуговують покарання, але він просить звернути увагу на те, що Стус, працюючи у 1979—1980 рр. на підприємствах Києва, виконував норму; крім того, він переніс тяжку операцію шлунка. Після промови адвоката засідання суду було перервано. 2 жовтня засідання почалося прямо з читання вироку (таким чином, у Стуса було вкрадене належне йому за законом „останнє слово“)»


Чоловіка засудили на 10 років примусових робіт та 5 років заслання. Він відбував покарання в селищі Кучино, що в Пермській області. Для в’язнів в таборі були створені пекельні умови. Василь Стус так писав про той період «…таких умов, як тут, люди не пам’ятають ні по Мордовії, ні на чорних зонах, ні по Соснівці. Одним словом, режим, запропонований в Кучино, сягає поліцейського апогею… Ми втратили всяке право належати собі, не кажучи вже про те, щоб мати свої книги, зошити, записи. Кажуть, коли Господь хоче когось покарати, то забирає розум. Так довго тривати не може – такий тиск можливо лише перед загибеллю. Не знаю, коли прийде загибель до них, але я особисто вже відчуваю себе смертником».

Чоловіку вдалось написати збірку віршів «Птах душі», але його конфіскували. У 1983 році поету вдалось передати на волю рукопис «З лагерного зошиту». За це Стус рік провів в одиночній камері зі скороченою нормою харчування. Той рукопис опублікували, і у 1985 році Генріх Белль висунув ув’язненого поета на Нобелівську премію з літератури.

Рукопис «З лагерного зошиту»
Однак оформити всі документи не вдалось. Вночі з 3 на 4 вересня Василь Стус помер.
Офіційна причина смерті – зупинка серця.

Чоловік був спершу похований на табірному цвинтарі. І лише у листопаді 1989 року його друзі та рідні могли з ним попрощатись, та перепоховати на Байковому кладовищі.

Київ, 19 листопада 1989 р.: перепоховання Василя Стуса та його друзів Юрія Литвина та Олекси Тихого

У 2005 році посмертно непримиренний український дисидент отримав звання Героя України.

Автор: Марина Пєтушкова

Для ІНФОЛАЙФ

Інші статті автора

загрузка...