Літературний конкурс ІНФОЛАЙФа. Олександр Шевченко – Видумка

5 лютого завершився 1-ий літературний конкурс інтернет-порталу ІНФОЛАЙФ. Як обіцяли, ми починаємо публікувати оповідання наших учасників. Хочемо звернути вашу увагу на учасника нашого конкурсу – Олександра Шевченко. Його оповідання “Видумка” отримало диплом 1 ступеня.

Видумка

Лив дощ. Батько копирсався в своїй напів’їржавій «копійці», схилившись над відкритим капотом, а мати в веранді, як завжди, шила светр. Як завжди. Малий Остап дивився на це чорно-біле дійство з вікна веранди. Попри сильний дощ, на землі не було жодної калюжі, а краплі води наче поглиналися у всюдисуще болото. Та батькові було все одно – він не підіймав голови від капоту, попри те що його замала майка була мокрою як ганчірка, а старі потерті джинси – по коліно в грязюці.

12-річний Остап все ще дивився на це з вікна веранди. Мати сиділа поряд на старому табуреті та шила светр. У веранді стояла дзвеняча тиша, лише було чути як краплі дощу поглинаються в болото.

Мати звали Галинкою, а батька також Остапом. Та й взагалі усі, кого знав Остап мали лише два імені – Остап та Галинка. Остапом звали й їхнього сусіда, який час від часу заходив до них по машинне масло. А ще у Остапа в школі було троє однокласників – дві дівчини яких також звали Галинками, та ще один хлопець, також на ім’я Остап.
Остапу минуло 16 років і наступного року він мав отримати атестат. Батько копирсався в «копійці», мати шила светр. Лив дощ. Остап відійшов від вікна та дістав з шухляди запилену мапу УРСР з 1983 року. Мати несхвально на нього подивилася, але нічого не сказала і продовжила шити светр. Остап здув пилюку та розгорнув мапу. Їхнє село Видумка було трохи зліва і вверх від Києва. Поряд було ще багато цікавих міст – Коростень, Ірпінь, Житомир, Фастів. Та Остап мрійливо дивився на велику пляму в центрі країни з павутиною доріг всередині і розділену синенькою стрічкою Дніпра – Київ. Він і раніше намагався заговорити з батьками про те, щоб поїхати подивитися Київ – Остап ніколи не був ніде за межами Видумки. Та підтримки він не знайшов. Батько з під капоту лише гаркнув «не видумуй дурного!», а мати, не відриваючись від шиття меланхолічно промовила: «кому ти там потрібен…».

Лив дощ. Остап, 22-річний молодий чоловік, дивився з вікна веранди, як батько копирсався під капотом «копійки», а мати, ледве погойдуючись взад-вперед на старенькій табуретці, шила светр. Остап перерахував накопичені гроші, з тих, що батьки щомісяця виділяли йому з пенсії – було небагато, але на проїзд до Києва вистачало. Він засунув пару папірців в кишеню старих потертих джинсів і надів спортивний светр на застібці, прямо поверх білої майки.

– Йду, – повідомив він матері.

Вона на секунду відірвалася від шиття і кинула на нього лише той самий несхвальний погляд:

– Пожалкуєш, – єдине що промовила вона.

Остап відкрив двері веранди та вийшов на двір. Його кросівки часів початку «перестройки» почали тонути в болоті, а спортивний светр одразу намок, як батькова майка.

– Йду! – крикнув він до батька, але здалося, що дощ заглушив його голос. Втім, батько почув. На мить перестав копирсатися в капоті та навіть повернув лице до сина.

Батькове лице було все мокре чи то від поту, чи від дощу, а руки аж до ліктя були чорними від машинного масла. Він нічого не сказав, повернувся знову до капоту і продовжив вічно лагодити свою «копійку».

Остап пішов. Кросівки тонули в болоті і кожен крок було робити все важче й важче, наче болото Видумки не хотіло його відпускати. Втім, коли він дійшов до краю села, болото було уже не таке глибоке, та й дощ послабшав. Він підійшов до кам’яної стіни, де чорніла зупинка. Там стояв «Паз». Єдиний автобус, що відходив з Видумки – о 6:45. Остап дізнавався. Він зайшов всередину автобуса – усі сидячі місця були зайняті і він виявився єдиним, хто стояв. Остап відійшов в кінець салону, а за кермо сів похмільний водій і подивився в салон:

– Стоячих немає? Стоячі заборонені. Немає. Поїхали.

Вони їхали з добрих три години. «Паз» постійно оминав численні ями на дорогах і середня його швидкість не перевищувала сорока кілометрів на годину. Дивлячись на ці дороги, Остап намагався згадати коли закінчилась війна. Можливо вона досі триває? Вздовж дороги постійно зустрічалися пости ДАЇ, біля котрих міліціонери кожного разу пильно вдивлювалися в салон «Пазу», наче гієни, що вишукували падаль. Та попри те що водій сказав про заборону стоячих пасажирів, жоден даїшник їх так і не зупинив. Під кінець дороги Остапа почало нудити, шкіра стала бліда та слизька. Це його не дивувало – він вперше в житті їхав так довго, а ще й стоячи. Та треба було витримати до Києва.

Поступово пейзажі за вікном змінилися – замість розбитих повоєнних доріг, гієн-даїшників та безкрайніх і безплідних полів, почали з’являтися сірі високоповерхівки, стовпи з обдертою рекламою та магазини з квітами та горілкою в асортименті. «Напевно уже Київ», – потішився Остап, котрого доволі серйозно нудило.
І дійсно, за якісь десять хвилин «Паз» зупинився і водій урочисто заявив, що вони приїхали на кінцеву – Київ. Остап важко протиснувся повз інших пасажирів, що виходили з автобусу та зрештою вибрався, зробивши свій перший крок на київський землі і вдихнувши повною груддю добрячого столичного бензину. Київський залізничний вокзал, куди приїхав «Пазик» з Видумки, нагадував величезний базар, де хаотично перемішалися їржаві автобуси та дешеві ресторани, продавці іконок та вуличні крадії, жебраки та таксисти. Остап відійшов від автобусів на тротуар, де стійкий запах бензину перемішався з запахом шаурми. Від усього цього різноманіття людей, машин, галасу і хаосу у Остапа запаморочилося в голові. Він на секунду заплющив очі та відчув, як щось штовхнуло його просто в груди, від чого Остап мало не впав. Його майже збив таксист, що біг до людей, котрі виходили з «Пазику».

– Такси! Ребята, такси! – кричав він кожному просто в лице, поки якась жінка з двома сумками не кивнула головою та приречено пішла до його сірого «Ланосу».

Трохи далі знаходилась станція метро «Вокзальна» і власне вона була потрібна Остапові. Він направився туди, але ввійти всередину виявилося не так просто. Зала перед турнікетами була наповнена шумним, чорно-білим людом.

Вздовж стіни стояли жебраки, виставивши, як медалі на показ, свої культі та напіврозфарбовані рани в найрізноманітніших місцях. Почорнілі бабці з торбами-кравчучками виштовхували невідомо звідки, куди й навіщо інтелігентних студентиків в спітнілих сорочках й великих окулярах. На вершині харчового ланцюжка холу станції метро «Вокзальна», крепко закріпилися п’яні мужчини з зеківськими татуюваннями і майках-алкоголічках. Вони могли вичавити з натовпу будь-кого і ніхто, включаючи худеньких міліціонерів, що патрулювали станцію, не смів їм нічого казати.

Уся ця безлика хвиля хаотично переливалася навколо кількох віконець, звідки з важливим видом білетерші видавали жетони. «Не більше двох в руки!» – декламували папірці, вивішені біля кожної з кас. Остап спробував зрозуміти де, посеред цього сірого людського моря, край черги. Та йому не вдалося, тому він піддався на загальний рух натовпу, котрий виніс його, під самісіньке віконце. Білетерша дивилась на нього осудливо. Остап поклав на стіл перед нею купюру.

– Наступний, – їржавим голосом крикнула білетерша, проігнорувавши остапові гроші.

– Я хотів…, – спробував пояснити Остап.

– Наступний!!! – ще голосніше та бридкіше крикнула білетерша.
Остапа відпихнула чорна маленька бабця й, кинувши просто поверх остапової купюри свою, пискляво крикнула в лице білетерші:

– Два!

Білетерша забрала остапові й бабчині гроші та кинула на стіл два жетони.
Остапа тим часом натовп вичавлював все далі й далі від віконця і лише останнім можливим рухом, він пальцями забрав свій законний жетон та знову остаточно піддався хвилі натовпу, котра на цей раз винесла його безпосередньо до турнікету.
Чорними тунелями без світла в кінці, поїзди швидко довезли Остапа до самісінького центру Києва.

Вийшовши з верхньої станції метро «Хрещатик», Остап знову потрапив в круговорот людей і машин, він якого запаморочилося в голові. Озираючись навкруги, він, не поспішаючи, пошкандибав вниз, в сторону Майдану Незалежності. По дорозі пролітали блискучі дорогі автівки з серйозними людьми всередині. Тротуаром, наче вибачаючись йшли безликі особи в костюмах з краватками, звабливі студентки в коротких спідницях та енергійні бабці в кожухах та з нещасним виразом облич. На бруківці, де ще не висохла кров, ходили люди в костюмах Міккі-Мауса і пропонували за гроші з ними фотографуватися.

Остап вийшов на центр Майдану і, прищурюючись, задивився вгору, на стелу незалежності. Вона була більшою і красивішою, ніж він уявляв. На самісінькому верху білосніжної колони стояла жінка з піднятими вверх руками-крилами. Наче з усіх сил намагалася полетіти з цієї землі, але її ноги були намертво приліплені до колони злими архітекторами. Остап відчув велике співчуття і спорідненість до її горя, адже сам стільки років був в такому ж положенні у Видумці.

Поспівчувавши крилатій жінці, він пішов в сторону вулиці Грушевського. На узбіччях сиділи молоді хлопці в камуфляжі й грали на гітарах щось з Шуфутинського. Трохи далі на бандурі грав колоритний козак з вусами за чубом. Втім, у Остапа не було грошей ні для кого з них.

Пройшовши повз стадіон «Динамо», де зі своєї лавки суворо дивився на прохожих кам’яний Валерій Лобановський, а будинок навпроти був прикрашений революційними графіті, Остап вийшов до урядового кварталу.

Важкі будівлі Кабміну та Верховної Ради усім своїм виглядом давили на кожного, хто осмілювався пройти повз їхні величаві горді стіни. Вони були побудовані наче не для звичайних людей, для гігантів. Ну навіщо звичайним людям стилізований фундамент розміром з два поверхи? Чи навіщо їм двері висотою з добрих два метри? І напевно ж важелезні. Втім, спробувати їх відкрити Остапу було неможливо, адже не те що входи, але й підходи до цих гігантських будівель, були перекриті. Напевно входити туди можна було також лише гігантам. А усім іншим, вид цих будівель мусив безслівно, але ясно говорити: «Ти ніхто. Нікчемна мурашка, що непроханим гостем залетіла у світ Гігантів, для котрих існують ці будівлі». Подібне враження на нього справили самозакохані автомобілі, що чорною стрічкою витяглися вздовж цих будівель. Кожна з машин була широченною та довжелезною. Мабуть в менші гіганти би не влізли. Остап відчув себе нікчемною мурашкою і швидко пішов далі від цього місця-не-для-людей.

Тим часом, Остапа знову почало нудити, а шкіра побіліла. Він вирішив, що непогано було б зробити перерву в своїй прогулянці й випити чашку кави.

Пройшовши вздовж Маріїнського парку, він знайшов у невеличку кав’ярню з італійською назвою. В Києві взагалі було багато іноземних назв. Мабуть це правильно, варто подобатись іноземцям – думав Остап, сідаючи за невеличкий столик для двох осіб біля вікна. На столі лежало міні-меню, в котрому були вказані лише напої. Остап перерахував свої гроші – якщо він купить одне «амерікано», йому як раз ще вистачить на проїзд до Видумки. За сусіднім столиком сиділа група іноземців і про щось голосно й доброзичливо спілкувалися між собою якоюсь, невідомою Остапові, іноземною мовою. Навколо них крутилася маленька українська офіціантка, намагаючись догодити кожному з них. Остап вперше в житті бачив справжніх іноземців. Це були люди зовсім не схожі на всіх інших. А передусім – їхні обличчя, котрі ні на мить не позбувалися якоїсь теплої та недосяжної Остапові посмішки. Він послідкував за ними протягом кількох хвилин, а потім, неочікувано для самого Остапа, у нього з’явилось почуття роздратування. Він відвернувся до вікна – за ним виднілися більш звичні обличчя українських матерів-одиночок, кремезних камуфляжних мужчин з явним синдромом війни та з самого ранку випивших бомжів. Стало легше. Принаймні звичніше. Далі увагу Остапа відволік ввімкнений невеличкий телевізор, що висів в кутку. Там крутили короткий випуск новин. ДТП на Житомирщині – загинули 20 осіб, вірус грипу на Харківщині, в Китаї у зоопарку тигр вбив дитину, астероїд може зіткнутися з Землею протягом наступних семи років. Остап остаточно заспокоївся та зауважив, що сидить в кав’ярні уже з добрих десять хвилин, а офіціантка до нього так і не підійшла. Біля іноземців її також не було, але він бачив, куди вона відходила – в двері з написом «Служебный вход». Остап підійшов туди, тихенько відкрив двері від себе на заглянув всередину. Там, трохи здаля стояла уже відома Остапові офіціантка, а поряд з нею ще одна дівчина в такій само одежі.

– Наташа, только прошу тебя, аккуратно! Эти могут оставить хорошие чаевые, но нужно всё делать идеально! – накричала вона на офіціантку, та дала їй велику таріль, на котрій стояли кілька фужерів вина. Остап встиг лише набрати повітря в легені, щоб попросити до нього підійти, як офіціантка з таріллю швидко підійшла до дверей та різко їх потягнула. Та так, що Остап, котрий тримався за двері не втримався й впав всередину того службового приміщення. Втім, ані офіціантка, ані її криклива колега на цей інцидент ніяк не відреагували. Офіціантка так і побігла до іноземців – з таріллю, келихами вина та натягнувши на лице лестиву посмішку. А колега й взагалі кудись зникла. Остап швидко встав, та попрямував до виходу з кав’ярні. Він несподівано, але дуже ясно зрозумів, що уваги він тут не дочекається. Чи дочекається деінде?

Наступним пунктом відвідин Остапа, несподівано для нього самого, став магазин електроніки, котрий звернув його увагу величезними телевізорами, що стояли на вітрині. Таких він ніколи в житті не бачив і це було для нього справжнім дивом. Він хвилин з двадцять із захопленням дивився на десятки екранів, що показували приємні кадри небаченої краси природи. Добре, що молоді хлопці у однакових футболках з логотипом магазину, нав’язливо приставали з питанням «чим вам допомогти?» до кожного, хто заходив в магазин, крім Остапа. Тому, спокійно роздивляючись один екран за другим, Остап вийшов у відділ, де продавалось ще одне, небачене їм раніше диво – планшети. На одному з них світилася мапа Києва. Остап підійшов до нього і з подивом роздивлявся назви вулиць та проспектів столиці. Потім провів по екрану пальцем і мапа переїхала в сторону показуючи уже передмістя Києва. Остап провів пальцем по екрану знову, потім знову і знову – повторюючи той само маршрут, котрим він зранку подорожував у «Пазику». Нарешті він дійшов до Видумки, зараз вона мала завантажитися. Зараз. Зараз. Мапа завантажується секунду-дві. Чомусь немає. Остап сунув пальцем ще далі – в іншу сторону від Видумки, й там мапа завантажилася. Він повернувся до рідного села, та на його місці так і не зникла біла пляма не завантаженої мапи. Остап ще покрутив мапу на планшеті в різні сторони – усюди вона ідеально показувалася, лише Видумка залишалася білою плямою. У Остапа знову запаморочилося в голові. Щось недобре відбувалося в цьому Києві. Тривожні почуття наповнювали серце Остапа. Він вийшов з магазину та побрів у невідомому напрямку. Він пройшов кривавого кольору Університет, на котрий з іншої сторони вулиці неприязно дивився Шевченко, пройшов НСК Олімпійський, що величезною летучою тарілкою став посеред міста, пройшов гігантську Батьківщину-мати, що наче Вавилонська вежа намагалася своїм мечем та голим щитом дотягнутися до самого неба. Можливо для неї й був побудований той Камбін та Верховна Рада?

Вечоріло. У Остапа паморочилося в голові, чи то від втоми, чи то від їдких ароматів, що наповнювали мільйонне місто. Червоне заходяче сонце било йому просто в очі, й він спробував прикритись від нього рукою. Остап витягнув руку вперед, та сонце продовжувало так само бити в очі. Він відвернувся в іншу сторону, та подивився на свою руку. Вона була натурально прозорою. Щезала. Це не стало шоком для Остапа, десь всередині, він здогадувався, що саме так має усе закінчитись. Рідне болото Видумки не мало його відпустити деінде. І він пішов. Він йшов увесь вечір і всю ніч. Вийшовши за межі Києва, він йшов вздовж траси, де пролітали нервові автомобілі. А йому не потрібна була ані мапа, ані вказівні знаки. Він й сам знав, де знаходиться його село. Село, без котрого він не зможе жити. Остап зрозумів, чому за двадцять два роки життя, батьки жодного разу не вивозили його за межі Видумки. Чим ближче він підходив, тим краще він почувався і тим чіткішими ставали його руки. Як тільки він перетнув межі Видумки почався традиційний дощ. Він пройшовся знайомими з дитинства вуличками до власного будинку.Там, гойдаючись на старенькій табуретці, його чекала дружина – Галинка.

– Повернувся, – промовила вона, на секунду відірвавшись від шиття светра.

З вікна веранди на це все дійство дивився малий Остап. На подвір’ї стояла напів’їржава «копійка» з відкритим капотом. І Остап тепер точно знав, що йому треба робити. Він зняв спортивний светр, залишившись в одній лише білій, одразу промоклій майці, та нахилився під капот «копійки». Це була його доля, його фатум. Ніде і ніяк по іншому він не міг жити та був не потрібен. Усе що він знав, усе що він любив, усе його життя – це лише видумка. Чиясь. Зла. Видумка.

***

Для того, щоб подивитись інші оповідання, перейдіть за посиланням.
загрузка...
Загрузка...

Реклама

загрузка...

Поширюйте матеріал

Загрузка...

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here

Реклама