Сфера освіти з кожним роком змінюється. З`являються нові форми навчання, виклики, завдання. Хоча насправді цей процес триває не рік, і не два. Вся історія середньої та вищої освіти – це невпинні зміни.

Колись сама можливість ходити до школи була рідкісним шансом для обраних. Потім освіта стала більш демократичною, доступною. І школи перестали бути місцем для еліти суспільства.

У Російській імперії 1861 року цього року відмінили кріпацтво. Далі почались різноманітні реформи: фінансова, військова, самоврядування, охорони здоров`я. І, звісно ж, освіти.

Насправді у 1864 році виявилось, що у велетенській країні ситуація с освіченими громадянами м`яко кажучи, тривожна. Шкільне навчання було доступне дуже малій частині населення. Тоді представники більш-менш захищених верств населення (інтелігенція, підприємці, державні діячі) почали створювати приватні школи. І туди приймали не лише дітей дворян, чи купців, з пристойним грошовим внеском, але і всіх охочих до знань.

У Києві наприкінці XIX століття крім восьми державних чоловічих гімназій, працювало 5 приватних. Серед них був заклад Галагана.

Хто ж це такий?

Григорій Галаган, який народився у 1819 році в родині багатих землевласників, з дитинства вирізнявся від своїх однолітків. Він  отримав класичне виховання, однак дуже цікавився культурою, мовою, традиціями та історією України.

І після навчання в університеті Петербурга, радо повернувся додому у Прилуцький повіт Полтавської губернії.

Григорій Галаган

Юнак співчував долі кріпосних, читав класиків української літератури, які тоді лише починали друкуватись, жадібно вишукував нові книги про історію України.

Після закінчення університету хлопець поїхав у подорож до Італії і там познайомився з Гоголем, Бруні, Брюловим та іншими відомими людьми того часу. Навіть зберігся портрет, де Григорій Галаган позує художнику Серебрякову в українському народному вбранні.

Свого сина Павла, Григорій виховував у такому ж дусі. Наприклад, гувернанткою у нього була не якась іноземна пані, а проста жінка з села. Маленький Павло почав говорити українською мовою і лише, коли потрібно було вступати до Другої чоловічої гімназії Києва, почав вчити російську.

портрет Григорія Галагана в українському народному костюмі

Юнак продовжив освіту в університеті святого Володимира. І його очікувало цікаве, довге, щасливе життя.

Якби не передчасна смерть від тифу. Юний Павло «згорів» за три дні. Батько Григорій був безутішним. Однак він вирішив увіковічнити пам`ять про свого сина і відкриту колегію, названу на його честь.

Григорій Галаган з сином Павлом

За задумом Галагана, це мало бути особливе місце, де б юнаки, що прагнуть вчитись, могли почуватись безпечно, комфортно і зосередитись на навчанні. Як зразок для наслідування він використовував закриті коледжі у Британії. Учні мали б отримувати стипендію, і жити в гуртожитку під час навчання не лише в гімназії, але й в університеті. За дотриманням всіх правил дисципліни повинні були наглядати наставники.

Учнем колегії Галагана міг стати будь-який хлопець, з усіх куточків країни, не зважаючи на матеріальний стан. Єдине умова – православна віра.

Своє бачення навчального закладу Григорій Галалан виклав у листі, який був відправлений до генерал-губернатора Дондукова-Корсакова та всіх важливих людей у галузі освіти міста Києва.

В цілому ідея освітянській еліті міста сподобалась. Але потрібно було з`ясувати деякі організаційні питання. І почались суперечки, листування, боротьба благородної ідеї з реальністю.

Врешті решт, всі суперечливі моменти були залагоджені, і Григорій Галаган отримав дозвіл на відкриття в Києві приватного навчального закладу для юнаків. Чоловік придбав земельну ділянку у самісінькому центрі міста та вулиці Фундуклеєвській.

Архітектор Олександр Шилє перетворив стару, занедбану будівлю на красиву, вишукану споруду, що прикрасила вулицю. Подружжя Галаганів оселилось там же, в невеличкому будиночку на році Пушкінської.

1 жовтня 1871 року відбулось урочисте відкриття Колегії Павла Галагана.

Хто ж міг там навчатись? До школи приймали хлопчиків, що закінчили перші чотири класи гімназії і витримали вступний іспит. У колегії учням пропонували закінчити 4 вищих класи гімназії.

Загальний навчальний ухил був гуманітарний.  Проте перелік дисциплін вражає. Учні вивчали російську мову, літературу, Закон Божий, історію, грецьку, латинську, французьку та німецьку мови, креслення, алгебру, геометрію, тригонометрію, географію, фізику, хімію, космографію, столярну та токарну справу. Крім того, увага приділялась вивченню української мови, та заохочувалось спілкування нею у позакласний час.

Всього в навчальному закладі було 70 учнів, з них 30 на повному утриманні засновника колегії. У класах було по 10-12 учнів, тож викладачі мали змогу кожному приділити увагу.

З 1879 до 1890 роки учні випускали власний журнал «Слово», створили історико-літературне товариство. Випускники колегії без проблем вступали в найкращі університети країни. І серед випускників є аж вісім академіків.

В цілому, принципи виховання та навчання у цьому навчальному закладі були такі ж, яких дотримувався Григорій у відношенні до свого померлого сина.

Цікаво, що колегія була під опікою Київського університету святого Володимира. А безпосереднє керування здійснювала рада, до складу якої входило 10 осіб. Це був сам засновник, чотири професори університету з кожного діючого на той час факультету, два кращих викладача колегії, та два представники громадськості.

Це було унікальне місце. Дійсно елітний навчальний заклад, що давав знання високого рівня, і куди міг потрапити кожен юнак, незалежно від свого походження і статусу. Значення мало лише бажання і вміння вчитись.

Звісно, коли в Києві змінилась влада, цей заклад перестав функціонувати. В часи УНР у його будівлях було Міністерство військових справ. При радянцях там спершу була «трудова школа», а потім середня школа №92 імені Івана Франка.

До речі, Франко має деяке відношення до цього місця. Оскільки у 1885 та 1886 році письменник працював у бібліотеці колегії, і у каплиці на її території він вінчався з Ольгою Хоружинською.

У 1976 році у школі сталась пожежа і вона переїхала на вулицю Тарасівську. І у головному корпусі зараз знаходиться Музей літератури.

Ось така історія однієї з найкращих шкіл дореволюційного Києва.

Автор: Марина Пєтушкова 

для ІНФОЛАЙФ

Інші статті автора

 

 

 

 

 

загрузка...